Хлібне місце музи Мельпомени

 

До 70-х років XIX століття Одеса здобула стільки успіхів, як за оборотами морської торгівлі, багатолюдності, багатства купецьких капіталів, а також яскравих осередків культури, успіхів на ниві благодійності й освіти, що  отримала романтичне ім'я Південної Пальміри. та впевнено посіла почесне третє місце в ієрархії міст Російської імперії, поступаючись першістю лише столичному Санкт-Петербургу та першопрестольній Москві.

Якщо оцінювати тодішні досягнення міста традиційною мірою «семи чудес», то до них в той «золотий вік» благоденства Одеси, обов'язково належали:
- порт і його відома у всьому морському світі Карантинна гавань з хлібною естакадою;
- гігантські бульварні сходи, що вели своїми десятьма маршами з 192 кам'яних східців до гавані порту;
- витриманий у дусі високого італійського Відродження Приморський бульвар – урочистий фасад Південної Пальміри, як столиці хліборобного Новоросійського краю, відомого зараз як Степова Україна;
- біржа, яка не знала тоді рівних собі за оборотами хлібно-експортної торгівлі, до пульсу якої прислухалися хлібні ринки всієї Європи і Леванту, особливо в тяжкі для них неврожайні роки;
- найбільший у Новоросії університет;
- найсучасніший в тодішній імперії водопровід, також гідно складали в ті часи законну гордість нашого міста.

Над усіма цими чудесами підносився величний Спасо-Преображенський собор – головна святиня Одеси, чий позолочений шпиль був пізнаваний з моря настільки далеко, що його внесли в лоції, як першу прикмету міста. Цей храм вже одним своїм виглядом нагадував: Одеса хоч і європейське місто, але з істинно православної долею.

На жаль, серед чудес Одеси вже не значився її знаменитий як в Росії, так  і «в Європах» Міський театр, храм не тільки Мельпомени, але й Талії з Терпсихорою. У ніч на 2 січня 1873 року небо Одеси спалахнуло зловіщим заревом, а наступного ранку одеситам залишалося хіба що сумувати з приводу втрати цього, за словами ревнителя місцевих традицій Олександра де-Рібаса, кращого пам'ятника Одеської старовини. Російський театр, який з 1846 року ділив сцену з Італійською оперною і балетною трупою, змушені були задовольнятися балаганними підмостками.

Але Одеса вже не мислила себе без привабливого пафосу пристрастей театрального життя, тому відродження Російського театру було лише справою найближчого майбутнього.

І він, Російський театр відродився, у всіх сенсах цих слів, не на порожньому місці. Скажемо Вам більше – куточок Одеси на перетині вулиці Грецької і Колодязного провулка здавна користувався славою насидженого не одним поколінням міських негоціантів хлібного місця.

Пояснимо цю думку. У роки, що передували описуваним подіям, своє місце у вищезгаданій ієрархії «семи міських чудес» по праву займали відомі на всю Європу хлібні магазейны, кажучи мовою сучасною – склади, - засіки Одеси як житниці світового значення, які у найкращі врожайні роки переваливали за одну навігацію в гавані порту до 80 відсотків всього врожаю зернових хлібів Степової України. Тому, до всіх своїх гучних імен і титулів, Південна Пальміра у міжнародних біржових колах понад століття носила знакове багатозначне звання «хлібного міста».

Один з таких магазинів влаштувався на вищезгаданому місці і належав сімейству одеських негоціантів Великанових, приносячи щорічно завидні бариші і забезпечуючи високий соціальний стан серед купців міста. Однак у середині 1850-х років нововинайдений електромагнітний телеграф з'єднав «зі швидкістю електричної іскри» Одесу з міжнародними ринками Парижа і Лондона. За лічені дні азартні спекуляції із зерновими хлібами Степової України, які дозволили накопичити капітали «одеським ротшильдам», стали надбанням хіба що нескінченних спогадів біржового світу Південної Пальміри в купецьких казино. Навіть через півстоліття нащадки поважних панів негоціантів - від маститих факторів до дрібних маклерів-«лапекутників» - відомих з подачі Ільфа і Петрова «пікейних жилетів» ще жалкували за столиками кафе «Фанконі» про золоті деньки «хлібного буму». З приходом до Одеси залізниць і зведенням величезних елеваторів Хлібного містечка на околицях, використовувати землю в центрі Одеси під магазейн стало справою збитковою.

І ось тоді купець Олександр Великанов, погорювавши разом з усією Одесою про втрату Міського театру, в здоровому міркуванні вирішив: «Одеситам необхідні не тільки хліб, але й видовища». А оскільки новий Російський театр і Одесі необхідний, і йому, з Божою допомогою, спроможений принести дохід, то і затіяв новоспечений меценат «театральне діло». Для чого слід було пристосувати свій хлібний магазейн під виступи драматичних труп Російського театру.  Притому проект нової театральної будівлі накреслив архітектор Фелікс Гонсіоровський, то підрядником будівництва виступив син купця – Віктор Олександрович Великанов.

І ось газета «Одеський Вісник» від 23 листопада 1874 року нарешті порадувала публіку: «Сьогодні буде перша вистава російської драматичної трупи в новозбудовоному театрі пана Великанова». У наступному номері газети був відгук про подію: «Що стосується власне театральної будівлі, то більшість публіки вповні була нею задоволена; мимоволі дивувались тому,  як можна було за такий короткий термін влаштувати такий театр. Публіка, мабуть, залишиться вдячною О. С. Великанову за побудову такого театру в центрі міста»

Однак у антрепренерах – утримувачах Російського театру Великанов протримався недовго. Світова економічна криза, якщо і не пустила по світу нашого купця, то добряче розоривши, змусила у 1875 році поступитися театральне діло своєму старому знайомому, компаньйону і сусідові по хлібним магазейнам Грецької вулиці Федору Рафаловичу. Цей іменитий негоціант з поваги до заслуг попередника, перейменовувати театр Великанова в театр Рафаловича не став. Більше того, як людина далекоглядна й освічена, він відразу зметикував, яка назва театру приверне до нього найбільшу кількість глядачів. І заніс своє придбання у всі міські реєстри як Російський театр.

Це було мудрим ходом. Тому що вистави російських драматичних труп підкорювали одеську публіку практично з дня заснування міста. Звичайно, опери італійською, водевілі французькою, театральні дійства іншими говорами завжди знаходили тут своїх глядачів. Але саме російська мова об'єднувала всю багатоконфесійну і таку різномовну Одесу в єдину сім'ю. І тому, після класичної італійської опери, російські драми і комедії незмінно збирали найбільшу публіку, а й відповідно, забезпечували прибуток. Тим паче, якщо їх виконували такі майстри, як Микола Карлович Милославський.

Про цього видатного актора, режисера і антрепренера відомо, що був він дворянського походження: разом з німецькою родословною успадкував і родове прізвище фон-Фрідебург. Юний Микола спочатку спробував себе на військовому поприщі, перед ним відкривалася кар'єра офіцера російської армії. Але шлях служіння богові Марсу він змінив на стезю поклоніння музі Мельпомені, а родове прізвище Фрідебург на звучний сценічний псевдонім Милославський. Акторську кар'єру він починав в Санкт-Петербурзі, грав в Олександрійському театрі у виставах з легендарним Василем Каратигиним, але потім перебрався з Північної Пальміри в Південну. На момент описуваних подій Милославський вже був досить відомим в Одесі і гаряче сприймався тутешніми театралами за вистави, зіграні на різних сценах міста. І Рафалович, лукаво не мудруючи, запропонував Милославському і його трупі, а у неї входили досить відомі у свій час актори Н. Кірєєв, М. Глєбова, Н.  Новіков-Іванов, П. Нікітін, М. Іванов-Козельський та інші, прикрасити своєю грою підмостки новоствореного Російського театру.

Восени 1875 року театр запросив глядачів на перші прем'єри. Цей час стає знаковою датою, коли Російський театр в Одесі вперше за весь час знайшов власну сцену та особисту адресу: вулиця Грецька на розі з Колодязним провулком.

Трупа Милославського прослужила в Російському театрі не один сезон. З вистав тієї пори в міських літописах і вдячної пам'яті одеських театралів залишилися такі назви, як «Король Лір» Шекспіра, «Весілля Кречинського», Сухово-Кобиліна, «Смерть Івана Грозного» Толстого, вже забуті в наші дні «Рішельє» Булвера-Літтона, «Смерть злочинця» Джакометті.

У 1877 році в Російському театрі широко святкувалося 30-ліття сценічної діяльності Миколи Милославського. Одеські влади відзначили заслуги метра перед містом, висловивши подяку за те, що він зумів об'єднати навколо себе талановиту трупу.

У 1882 році Милославський пішов з життя. На жаль, він не залишив гідного наступника на посаді творчого голови театру і регулярна трупа розбрелася по антрепризам.

Наступний період історії театру можна назвати «епохою великих гастролерів». В цей час давали спектаклі та концерти багато зірок першої величини. І відкрила цю епоху легендарна француженка Сара Бернар. Її гастролі, що включали в себе цілий ряд вистав, з тріумфом пройшли на сцені театру у листопаді 1881 року. У 1885 році в театрі аплодували легенді німецького театру Ернсту Поссарту, в 1891 – блискучій  італійці Елеонорі Дузе. І це тільки декілька прикладів: крім них підмостки театру пам'ятають поступ Людвіга Барна, Жана Муне-Сюллі, Бенуа Коклена-старшого, Марії Савіної, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Володимира Давидова... На цю сцену виходив всесвітньо відомий комік німого кіно Макс Ліндер. Ну а кількість акторів-гастролерів, імена яких пані Історія не спромоглася залишити нащадкам, просто не піддається обліку.

Вистави тих або інших виконавців традиційно виконувались у театрі вечорами. Але одна з найбільш видовищних драм, що запам'яталася Одесі надовго, відбулася в Російському театрі не ввечері, а вночі 19 вересня 1906 року. У театрі спалахнула пожежа. Автором і режисером цієї драми була сама доля, точніше злий рок, декораціями – стіни театру, а дійовими особами – нічні сторожа і бійці Добровільної частини Одеського пожежного товариства. Для трьох з відважних вогнеборців – М. Калішевського, А. Вороніна і Д. Раппопорта вона закінчилася трагічним фіналом – пожежа в Російському театрі забрала їхні життя.

Але вогонь було переможено, театр відбудовано заново. Подальшу його долю визначило появу на вулиці Херсонській театру Сибірякова, де і залишилася на добрих десять років російська драматична трупа. Розвиток технічного прогресу та новомодні віяння молодого ХХ століття перевели храм Мельпомени на Грецькій в арену торговельно-комерційних заходів і світських напівспортивних розваг, таких як скейтинг-ринг. Так, у 1910 році в Одесі проходила грандіозна Художньо-промислова виставка. Власники театру відгукнулися на цю подію: на базі театру в 1912 році було проведено грандіозний Автомобільний салон - один з перших в Російській імперії.

У тому ж 1912 році будівлю театру остаточно переобладнали під скейтинг-ринг: тепер публіка приходила сюди не вистави дивитися, а кататися на роликах та заводити романи.

Проте стіни, що пам'ятають голоси великих акторів, витримали і таке випробування. Театр не вмер. Він не міг померти – адже він був народжений на хлібному місці. Він лише чекав повернення своєї музи – прекрасної Мельпомени, але очікування це розтягнулося на довгі роки. Театр зачаївся на деякий час, щоб голосно заявити про себе на новому етапі.

Але це вже зовсім інша історія. А ім'я їй – епоха великих потрясінь, яку відкрила революція 1917 року.

Текст: Олександр Сурілов

Театр у ХХ столітті